Наслідки введення воєнного стану в Україні для обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина

Після початку 24 лютого 2022 року повномасштабного російського вторгнення перед українським законодавцем постала дилема: як забезпечити інтереси потреби оборони держави та водночас пам’ятати про гарантований Конституцією України захист прав та свобод людини  і громадянина.  Проаналізуємо стан дотримання гарантованих Основним Законом України прав та свобод людини і громадянина.

Передусім зазначимо, що відповідна правозастосувальна практика є щонайменше дискусійною і на сьогодні складно говорити про масштаби та належну обгрунтованість обмежування конституційних прав та  свобод людини та громадянина  під час воєнного стану в Україні.  Фактично аж до ухвалення українським парламентом Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11 квітня 2024 року, який набув чинності 18 травня 2024 року, можна було вести мову про доволі  хаотичну діяльність низки державних органів, які є дотичними до мобілізаційних процесів чи до перетину державного кордону, а відтак до гарантування дотримання конституційних прав та свобод людини  громадянина. Прийняття Верховною Радою України зазначеного закону свідчить про те, що врешті решт на третьому році повномасштабної російсько-української війни законодавчий орган влади взяв у такому делікатному та болючому питанні, яким є обмеження конституційного права на свободу пересування в Україні в умовах воєнного стану, ініціативу у свої руки. Проте слід пам’ятати, що обмеження конституційних прав та свобод людини та громадянина  повинно мати місце лише на виключно законних підставах. Тільки за умови дотримання Основного Закону держави та відповідних законодавчих актів можна буде стверджувати, що норми статті 1 Конституції України не є декларативними, а Україна, незважаючи на необхідність запровадження  низки обмежень конституційних прав та свобод людини і громадянина з приводу інтересів національної безпеки, є демократичною та правовою державою. 

Ключові слова: права та свободи людини та громадянина, обмежування прав людини, воєнний стан, інтереси національної безпеки, мобілізація.

Після початку 24 лютого 2022 року повномасштабного російського вторгнення перед українським законодавцем постала дилема: як забезпечити потреби оборони держави та водночас пам’ятати про гарантований Конституцією України захист прав та свобод людини  і громадянина.  Стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» проголошує, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. У той же час стаття 64 українського Основного Закону  передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Далі у ній також чітко зазначається, що не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Аналіз змісту зазначених статей дозволяє констатувати, що навіть в умовах запровадження воєнного стану існує перелік прав та свобод людини і громадянина, які не можуть порушуватися. Зокрема, законодавець гарантує, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство, не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі, гарантує також піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (стаття 25 Конституції). У свою чергу стаття 27 встановлює, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Наступна, 28 стаття Основного Закону гарантує, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Дуже «розбудованою» є стаття 29 Конституції, яка стосується права кожної людини на свободу та особисту недоторканність. Статтею 40 Основного Закону гарантовано право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Стаття 47 гарантує право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.  Статті 51 та 52 гарантують, відповідно, укладення шлюбу за вільною згодою жінки і чоловіка та рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї кожного із подружжя, рівність дітей у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Не менш фендаментальними є й встановлені у наступних статтях Конституції України гарантії захисту прав і свобод людини судом (стаття 55), права на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56), права знати свої права і обов’язки (стаття 57). У цьому контексті важливими є норми статті 58 Основного Закону, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Важливими є й встановлені у наступних статтях Конституції України гарантії, що стосуються професійної правничої допомоги (стаття 59), відсутності обов'язку виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (стаття 60), заборони бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (стаття 61), гарантії невинуватості особи у вчиненні злочину і неможливості піддання кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (стаття 62). Останньою у переліку «гарантійних» навіть у період запровадження воєнного стану статей української Конституції є її стаття 63, яка встановлює, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Прочитайте все