Питання, повʼязані з правовими аспектами ведення різних видів збройних конфліктів, зокрема ті, що визначають стандарти поводження з військовополоненими, регулюються насамперед міжнародним гуманітарним правом збройних конфліктів (МГПЗК). Згідно з ним, захист військовополоненого починається, коли комбатант “потрапляє до рук протилежної сторони. Аналогічно, коли противник, який склав зброю або, не маючи засобів захисту, здається, або іншим чином не здатний воювати чи захищатися, не може бути обʼєктом нападу – він є військовополоненим”.

Міжнародне гуманітарне право збройних конфліктів є частиною міжнародного публічного права, що має певні наслідки для визнання чинності його норм та їх тлумачення. Слід підкреслити, що гуманітарне право не випадково стосується збройних конфліктів, а не лише воєн. Збройний конфлікт є ширшим за обсягом поняттям. Щоб норми, визначені міжнародним гуманітарним правом збройних конфліктів, не підлягали застосуванню, недостатньо, як це зробила Російська Федерація після повномасштабного нападу на Україну 24 лютого 2022 року, формального аргументу, який полягає в тому, що вона не оголошувала війни, а здійснює “спеціальну військову операцію”. Така “спеціальна операція” також є збройним конфліктом, оскільки “збройний конфлікт має місце завжди, коли між державами відбувається застосування збройних сил”. Згідно з чотирма Женевськими конвенціями, зокрема III Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими, вони застосовуються у разі оголошення війни або виникнення будь-якого іншого збройного конфлікту між двома або більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни.

Що стосується Женевських конвенцій, то вже на цьому етапі слід зазначити, що сама їхня природа – зокрема Конвенції III – вимагає їх застосування на всій території сторін конфлікту. Отже, стосовно військовополонених не має значення, у якому саме місці вони утримуються, де щодо них можуть бути вчинені злочини або інші протиправні дії чи бездіяльність.

Відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, особами, які мають право на статус військовополоненого, є:

1. члени збройних сил сторони збройного конфлікту, а також члени міліції та добровольчих загонів, що входять до складу цих збройних сил;

2. члени інших міліцій та добровольчих загонів, у тому числі члени організованих рухів опору, що належать до однієї зі сторін конфлікту і діють як за межами, так і в межах власної території, за умови, що ці міліції або добровольчі загони, у тому числі організовані рухи опору, відповідають таким умовам:

   1. мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

   2. носять постійний розпізнавальний знак, упізнаваний здалеку;

   3. відкрито носять зброю;

   4. дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни;

3. члени регулярних збройних сил, які заявляють, що підпорядковуються уряду або владі, не визнаній державою, яка їх затримала;

4. особи, які супроводжують збройні сили, але безпосередньо до них не належать, наприклад цивільні члени екіпажів військових літаків, військові кореспонденти, постачальники, члени трудових загонів або служб, призначених для догляду за військовими, за умови, що вони отримали дозвіл від збройних сил, які вони супроводжують, причому останні зобов’язані видати їм для цього посвідчення особи за зразком, доданим [до Конвенції];

5. члени екіпажів торговельних суден, у тому числі капітани, пілоти та учні, а також члени екіпажів цивільних літаків сторін конфлікту, якщо вони не мають права на більш сприятливий режим на підставі інших положень міжнародного права;

6. населення неокупованої території, яке при наближенні ворога спонтанно береться за зброю з метою чинити опір вторгненню і не мало часу організуватися в регулярні збройні сили, за умови, що воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни (стаття 4).

Необхідно пам’ятати, що незалежно від статусу, який надається окремим учасникам подій, обставин і ситуацій, що регулюються нормами міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів, а також незалежно від того, чи є учасники добровільними, чи ні, у кожному випадку вони незмінно залишаються людьми, а отже, мають право на загальновизнані права людини.

“Міжнародне право прав людини та міжнародне гуманітарне право мають спільну мету, яка полягає в захисті гідності та людяності всіх людей. Протягом багатьох років Генеральна Асамблея [ООН], Комісія з прав людини, а в останній період і Рада з прав людини визнавали, що в умовах збройного конфлікту сторони конфлікту мають юридично обов’язкові зобов’язання щодо прав осіб, які постраждали від конфлікту. Хоча міжнародне право прав людини та міжнародне гуманітарне право відрізняються за сферою застосування, вони пропонують низку засобів захисту для осіб, які перебувають у ситуації збройного конфлікту, як цивільних осіб, які вже не беруть безпосередньої участі у військових діях, так і активних учасників конфлікту. Фактично, як визнають, зокрема, міжнародні та регіональні суди, а також органи Організації Об’єднаних Націй, договірні органи та спеціальні процедури у сфері прав людини, обидва масиви правових норм застосовуються в ситуаціях збройного конфлікту і забезпечують взаємодоповнювальний та взаємопідсилювальний захист”.

Варто зазначити, що тісно пов’язаною з міжнародним гуманітарним правом збройних конфліктів є також інша галузь міжнародного публічного права – міжнародне кримінальне право. Це зауваження є особливо важливим, зважаючи на те, як у широкому розумінні збройні сили та адміністрація Російської Федерації ставляться до українських військовополонених.

Читай далі