Знищення культурної спадщини м. Одеси як елемент ескалації війни: правовий аналіз російських атак на об’єкти культурної спадщини України крізь призму міжнародного права

Одеса – “перлина Чорного моря”, місто, нещодавно внесене до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, – стала однією з головних цілей російських ракетних ударів, наслідком яких є знищення безцінних пам’яток, що символізують культурну ідентичність та історичну спадщину України.

Чи є цілеспрямоване бомбардування соборів, музеїв і будинків ХІХ століття лише “побічним ефектом” війни, чи свідомою стратегією культурного терору, що може підлягати кваліфікації як воєнний злочин?

Культурна спадщина та її захист під час збройних конфліктів

Культурна спадщина охоплює матеріальні та нематеріальні прояви культури, що мають особливу історичну, художню або наукову цінність для відповідної спільноти. До неї належать, зокрема, історична архітектура, твори мистецтва, об’єкти релігійного культу, архіви, бібліотеки та музеї. Міжнародне гуманітарне право надає таким об’єктам режим особливого захисту. Їх знищення розглядається як втрата для всього людства, незалежно від того, до якої нації вони належать. У преамбулі Гаазької конвенції 1954 року наголошується, що будь-яке “заподіяння шкоди культурним цінностям будь-якого народу шкодить культурній спадщині всього людства, оскільки кожен народ робить свій внесок у світову культуру”. З цієї причини міжнародне співтовариство виробило низку правових норм, спрямованих на захист культурної спадщини у разі збройного конфлікту.

Ключовим міжнародно-правовим актом у цій сфері є Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту разом із додатковими протоколами. Вона покладає на сторони конфлікту обов’язок поважати культурні цінності, забороняючи їх знищення, розграбування або використання з цілями, які можуть наражати їх на знищення. Відповідно до положень Конвенції та норм звичаєвого міжнародного права, сторони повинні не лише утримуватися від прямих атак на пам’ятки, але й уникати дій, які можуть опосередковано призвести до їх пошкодження. Ці правила були додатково закріплені в Додаткових протоколах до Женевських конвенцій 1977 року; зокрема, стаття 53 Протоколу I забороняє активні ворожі дії, спрямовані проти пам’яток історії та об’єктів релігійного культу. Ці норми мають загальний і звичаєвий характер, що підтвердив, зокрема, Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ), визнавши, що “знищення культурної спадщини заборонено міжнародним звичаєвим правом”.

Свідоме здійснення нападів на об’єкти культурної спадщини розглядається як серйозне порушення міжнародного гуманітарного (воєнного) права. Рада Безпеки ООН у резолюції 2347 (2017) одноголосно засудила знищення пам’яток під час збройних конфліктів і підтвердила, що навмисне знищення культурної спадщини може становити воєнний злочин. Аналогічно, Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС) у статті 8 кваліфікує умисні напади на будівлі релігійного, освітнього, художнього, наукового або історичного характеру як воєнний злочин. Важливим прецедентом стала справа Ахмада Аль-Махді, що стосувалася знищення мавзолеїв у Тімбукту у 2016 році. МКС засудив обвинуваченого до дев’яти років позбавлення волі за умисне знищення десяти релігійних та історичних об’єктів, уперше в історії міжнародного правосуддя визнавши такий акт воєнним злочином. Захист культурної спадщини інституціоналізовано також у межах системи ЮНЕСКО. Усі держави, що є сторонами Конвенції про всесвітню спадщину 1972 року (зокрема Росія та Україна), зобов’язалися утримуватися від будь-яких умисних дій, які можуть пошкодити об’єкти, включені до Списку всесвітньої спадщини, та забезпечувати їх охорону і захист. Однак саме об’єкти, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, стали цілями останніх масових атак в Україні, що порушує питання про масштаби порушення вищезазначених норм та міжнародно-правову відповідальність винних осіб.

Читати далі